Педагогіка

Педагогіка

Галузь	Гуманітарні науки / Соціальні науки
Предмет вивчення	Освіта, виховання, навчання
Об'єкт вивчення	Педагогічний процес
Основні розділи	Дидактика, Теорія виховання, Корекційна педагогіка
Пов'язані науки	Психологія, Соціологія, Філософія
Професійна діяльність	Педагог, вчитель, вихователь

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини, про зміст, форми та методи виховання, освіту та навчання.

Предмет педагогіки — цілісний педагогічний процес, спрямований на розвиток і формування особистості в умовах її виховання, навчання та освіти.

Об'єкт педагогіки — виховання як свідомо і цілеспрямовано здійснюваний процес. Об'єктом педагогіки є ті явища, які обумовлюють розвиток індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства.

Педаго́г, педагоги́ня (від грец. παιδαγογ — вихователь, вихователька) — особа, що займається викладацькою чи виховною роботою і має необхідну підготовку в цій царині; науковець, науковиця, що займається теоретичними проблемами педагогіки. Зміст педагогічної професії — у вихованні молодого покоління.

Історія

Теракотова статуетка грецького педагога з дитиною

Перші спроби осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства виділяють у давній Греції. Вислови про мету, завдання, зміст і засоби виховання (звичайно, тільки для вільнонароджених) займали видне місце у творах Демокрита, Платона, Арістотеля та ін. давньогрецьких філософів. Ці вислови не були самостійними педагогічними теоріями, а були компонентами філософських систем або проєктів організації суспільства. Для подальшого розвитку педагогічної думки велике значення мали ідеї старогрецьких філософів про опору виховання на принципи етики й психології, про єдність розумового, етичного й фізичного виховання, про вікову періодизацію розвитку людини й ін. У Стародавньому Римі виник особливий інтерес до проблем організації, вмісту й методів навчання в риторських школах. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» з'явилася по суті першою спеціальною працею, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані вимоги до вчителя й вихователя, містилися вказівки на необхідність урахування індивідуальних особливостей дітей.

Педагогічні переконання європейських народів за доби Середньовіччя відчули сильний вплив християнства, що стало панівною релігією феодального суспільства в Європі; всі погляди на виховання розвивалися виключно в рамках християнського богослов'я. Аналогічне положення було й в інших регіонах земної кулі, де панували інші релігійні ідеології (іслам, буддизм).

Прагнення до звільнення людської думки від релігійних догматів, відродження інтересу до самої людини в його повсякденній діяльності, характерне для епохи розкладання феодального суспільства й зародження капіталістичних суспільних відносин (14-16 століття), відбилися й на педагогічних переконаннях. У різних за жанром творах гуманістів епохи Відродження (Мор Томас, Томазо Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень й інших) висувалися ідеї всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на базі засвоєння культурної спадщини античного світу й досягнень наукових знань, що бурхливо розвивалися в той період.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини пов'язана з ім'ям чеського мислителя Яна Амоса Коменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Коменський виявився основоположником класно-урочної системи навчання. Педагогічна теорія Коменського була органічною частиною його широкої соціально-політичної концепції, викладеної в капітальній праці «Загальна рада про виправлення справ людських», одна із частин якого («Пампедія») повністю присвячена педагогічним питанням. Зокрема, в ній вперше сформульована і розкрита ідея безперервної освіти і виховання людини впродовж всього життя, викладені вимоги до підготовки книг як головного інструменту освіти і т. д.

З 17 століття в розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку, продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція виховання, з іншої — починає складатися нове трактування виховання як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за власне благополуччя. Яскравий вираз нові ідеали виховання отримали в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка, що висунув на перший план проблеми етичного й фізичного виховання й утилітаристського підходу, що з'явився родоначальником, до освіти й навчання. Важливе значення мала боротьба Локка проти теорії природжених ідей.

У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей, передові французькі мислителі (Гельвецій, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо та інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у формуванні особи. Дідро, зокрема, одним з основних завдань виховання вважав розвиток індивідуальності людини. Французькими матеріалістами обґрунтовувалася й популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Жан-Жак Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо спробував намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах; висунув вимогу активізувати методи навчання дітей. Вплив ідей Руссо простежується в демократичних проектах реформи народної освіти у Франції в період революції 1789–1793, у діяльності німецьких філантропів (Йоганн Бернгард Базедов, Християн Готфрильд Зальцман, Йоахім Генріх Кампе та інших), що створили оригінальні педагогічні установи інтернатного типу і що поклали по суті початок теоретичній розробці Педагогіці.

Пам'ятник Песталоцці в м. Івердон (Швейцарія)

Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (Іммануїл Кант, Йоганн Ґотліб Фіхте, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель). У розробці ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці, який спробував побудувати теорію виховання й навчання на базі даних психології. Досвід і думки Песталоцці, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання й виховання, питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу, рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання в 1-й половині 19 століття Песталоцці був першим теоретиком народної школи.

У першій половині 19 століття німецький педагог, психолог і філософ Йоганн Фрідріх Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети). Низка положень Гербарта (роль інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального процесу й ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом із цим педагогами були засвоєні й консервативні сторони вчення Гербарта, що знайшли вираз у його теорії управління дітьми, яка по суті приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої системи обмежень і покарань.

Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Адольф Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, щоправда, різним чином, Каменський, Руссо, Песталоцці) значно збагатив педагогіку.

Наприкінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Джон Дьюї, Георг Кершенштейнер, Людвіг Ґурліт, Генріх Шарельман, Жан Овідій Декролі, Марія Монтессорі, Адольф Фер'єр та інші панували у педагогіці до середини 20 століття, та зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Педагогіка XXI століття

Педагогіка XXI століття зосереджена не на одній постаті, а на інтеграції технологій, психології та гуманізму. Найвпливовішими теоретиками та практиками, які формують сучасну освіту, є:

• Кен Робінсон(Ken Robinson) — один із найвідоміших критиків традиційної школи. Його виступ на TED про те, як освіта вбиває креативність, став маніфестом змін у всьому світі. Він просував ідею персоналізованого навчання.
• Салман Хан (Salman Khan) — засновник Khan Academy. Він здійснив революцію, впровадивши модель «перевернутого класу», де учні вивчають теорію вдома через відео, а в школі займаються практикою.
• Говард Гарднер (Howard Gardner) — автор теорії множинного інтелекту. Хоча теорія з’явилася раніше, саме у XXI столітті вона стала фундаментом для індивідуальних освітніх траєкторій, доводячи, що кожна дитина талановита по-своєму.
• Саймон Сінек (Simon Sinek) — хоча він більше відомий як експерт з лідерства, його концепція «Починай з "Чому"» критично важлива для сучасної педагогіки, де вчитель стає ментором, що надихає, а не просто джерелом інформації.
• Олександр Елькін — засновник руху EdCamp Ukraine, який запровадив формат «неконференцій» для вчителів, сприяючи горизонтальному навчанню та професійному розвитку освітян.
• Пауль Пшенічка — визнаний кращим учителем світу за версією Global Teacher Prize (2017) у номінації для вчителів фізики. Він є прикладом того, як поєднувати глибокі наукові знання з інноваційними методами викладання.
• Наталія Мосейчук та Олександр Жук — популяризатори премії Global Teacher Prize Ukraine, яка щороку відкриває нових педагогів-новаторів, що змінюють систему освіти в громадах.

Ключові риси педагога XXI століття

• Фасилітатор та ментор —він не просто дає знання, а допомагає учню самому знайти шлях до них.
• Digital-грамотний фахівець — вільно використовує ШІ, гейміфікацію та цифрові платформи.
• Розвиває м'які навички (Soft Skills) — критичне мислення, емоційний інтелект та командну роботу.

Категорії

Основними категоріями педагогіки є: формування особистості, виховання, освіта, навчання.

Під формуванням особистості мають на увазі становлення індивідуума в результаті як цілеспрямованих впливів (виховання), так і різноманітних впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група впливів на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Освіта — це процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь та навичок, який зрештою забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини та його підготовку до того чи іншого виду практичної діяльності.

Важливим засобом освіти і виховання є навчання, тобто процес передачі та активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім і включає як взаємозв'язані частини цілого: навчання — діяльність педагога з передачі знань і керування самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного вивчення системи знань, умінь і навичок — учіння.

Освіта

Освітою називається процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь і навичок, що забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини і його підготовку до того, або іншого виду практичної діяльності. Розрізняють загальну й спеціальну освіту. Загальна освіта забезпечує кожній людині такі знання, уміння і навички, які необхідні їй для всебічного розвитку і є базовими для отримання надалі спеціальної освіти, що має своєю метою підготовку до професійної діяльності. За рівнем і обсягом змісту як загальна, так і спеціальна освіта може бути початковою, середньою або вищою. Невід'ємною частиною загальної освіти є політехнічна освіта.

Навчання

Найважливішим засобом освіти й виховання є навчання — процес передачі й активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає пов'язані частини цілого: викладання — діяльність педагога з передачі знань і керівництва самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного вивчення системи знань, умінь і навичок — навчання. Педагогіка входить у систему наук, які вивчають людину, людське суспільство, умови його існування (філософія, етика, естетика, психологія, політекономія, соціологія, історія, анатомія, фізіологія, медицина та ін.), і використовує їх теоретичні положення, дослідницькі методи (зокрема математичної статистики і кібернетики), а також результати конкретних досліджень.

Структура й система дисциплін

У педагогіці існує низка відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін навчально-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти та навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою навчально-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство.

У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в галузі педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як навчального предмета виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих навчальних закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільну, шкільну, вузівську тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.

До власне педагогіки примикають методики викладання окремих навчальних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і глухуватих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і сліпців — тифлопедагогіка, з вадами розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мовлення — логопедія); історія педагогіки вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.

Національне виховання

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в зростаючих поколіннях, як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Педагогічні підходи

Педагогічні підходи — це фундаментальні орієнтири в освітньому процесі, що визначають методи виховання та навчання.

• Системний підхід полягає у тому, що, відображаючи загальний зв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів навколишньої дійсності, він орієнтує дослідника і педагога на необхідність аналізу будь-яких явищ життя (у тому числі – й організацію та перебіг освітнього процесу) як певних систем, які мають визначену структуру і свої закони функціонування

• Діяльнісний підхід — особистісно орієнтована організація діяльності дитини при вирішенні нею спеціально організованих навчальних завдань різної складності і проблематики.К.Д.Ушинський писав:

«Діяльність повинна бути моя, захоплювати мене, виходити з душі моєї»

Природний розвиток особистості відбувається тільки у процесі власної діяльності.

• Компетентнісний підхід — це навчання,спрямоване на роботу з інформацією та опанування учнями компетентностей, умінь і навичок, які допомагають їм бути успішними, конкурентними та цінними на ринку праці.Поєднує в собі динамічне поєднання знань, умінь та цінностей.
• Особисто — орієнтований підхід —це підхід, в основі якого лежить визнання самобутності та індивідуальності особистості з власним і унікальним досвідом. Головною ціллю застосування такого навчання є максимальний розвиток кожної особи з урахуванням її можливостей і нахилів.

Принципи застосування підходу:

1) принцип самоактуалізації. Кожен учень потребує становлення та розвитку власних здібностей,тому вчитель підтримує учня у спробах їх прояву та сприяти їх розвитку;

2) принцип індивідуальності(при побудові траєкторії навчання учня вчитель повинен враховувати його індивідуальні й особистісні особливості);

3) принцип суб’єктності (вчитель повинен підтримувати учня у його становленні як справжнього суб’єкта життєдіяльності, сприяючи формуванню і збагаченню його суб’єктного досвіду);

4) принцип вибору.Вчитель надає учневі право вибору (мети, змісту і засобів, поведінки, мотивів);

5) принцип творчості та успіху. Успіх сприяє формуванню позитивного «Я» – особистісного образу, що надихає на процес самовдосконалення та самопобудови власного «Я»; 6) принцип довіри та підтримки. Вчитель має вірити у творчий потенціал учня, проявляти довіру до нього, підтримувати його намагання до самореалізації та самоствердження, не використовуючи при цьому надмірну вимогливість та контроль.

• Середовищний підхід —це педагогічний підхід, що ґрунтується на комплексі науково-філософських уявлень про те, чим є особистість і середовище та як вони пов’язані між собою. Цей підхід враховує, що у результаті взаємодії середовища й особистості постає спосіб її життя, основні риси якого визначаються умовами середовища. Середовище використовують як засіб виховання і як технологію опосередкованого управління процесом формування і розвитку особистості підлітка.

Педагогіка партнерства

В урядових документах вказано, що нова школа працюватиме на засадах педагогіки партнерства, в основі якої – спілкування, взаємодія та співпраця між учителем, учнем і батьками. Учні, батьки та вчителі, об’єднані спільними цілями та прагненнями, є добровільними та зацікавленими однодумцями, рівноправними учасниками освітнього процесу, відповідальними за результат.

Основні принципи підходу:

• повага до особистості;
• доброзичливість і позитивне ставлення;
• довіра у відносинах;
• діалог – взаємодія – взаємоповага;
• розподілене лідерство (проактивність, право вибору та *відповідальність за нього, горизонтальність зв’язків);
• принципи соціального партнерства (рівність сторін, *добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей).

Настанова на партнерство у школі міцно закорінена в національній педагогічній традиції. У системі Василя Сухомлинського, виховання особистості має здійснюватися через тріаду “школа – сім’я – громадськість”.

У своїх працях (зокрема, “Людина неповторна”, “Серце віддаю дітям”) ще в 1960-х роках класик педагогічної думки писав, що дитина – це активний і самодіяльний індивід, який не “вчиться на дорослого”, а живе повноцінним і цікавим життям. Отже, до неї слід ставитися доброзичливо і з розумінням. Однією з перших теоретичні і прагматичні аспекти співпраці батьків і школи зв’язала професорка соціології університету Джона Хопкінса Джой Епштейн. Ще 1982 року вона ініціювала низку досліджень, які засвідчили залежність якості освіти від ефективності співпраці батьків, вчителів і адміністрації школи.

Див. також

• Технопедагогіка
• Виховання
• Етнопедагогіка
• Козацька педагогіка
• Учитель
• Педагогічна любов
• Соціальна педагогіка
• Музейна педагогіка
• Теорія вільного виховання
• Альтернативна освіта
• Педагогіка Монтессорі
• Вальдорфська педагогіка

Література

• Жарський Е. Історичні основи виховання. Лекції 1—3. Нью-Йорк: Шкільна Рада УККА, Університет Українознавства НТШ, Педагогічний Інститут Українознавства, 1960. 80 с.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 1. Історія зарубіжної педагогіки / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 624 c.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 2. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 1032 c.
• Історія вітчизняної педагогіки: навч. посіб. / А. М. Москаленко ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — Київ: Київ. ун-т, 2015. — 303 с.
• Основи психології і педагогіки: підручник / М. Й. Варій, В. Л. Ортинський. — Львів: Львівська політехніка, 2017. — 548 с. — ISBN 617-607-983-5.
• Педагоги-новатори України: навч. посіб. / Марта Проц. — Львів: Бадікова Н. О., 2015. — 148 с. — ISBN 978-617-7193-22-6
• Педагогіка українського дошкілля: Навч. посіб. У 3-х ч. для студ. ВНЗ. Ч.2 / Н. В. Лисенко ; Н. Р. Кирста. — К. : Слово, 2010. — 360 c.
• Технологія і техніка шкільного уроку: Навч. посіб. / А. І. Кузьмінський, С. В. Омельяненко. — К. : Знання, 2010. — 335 c.
• Синиця Іван Омелянович. Про педагогічний такт учителя. — Київ : Державне учбово—педагогічне видавництво «Радянська школа», 1963. — 188 с. — 20 000 прим.
• Літопис педагогічної думки в Україні / Д. Луцик, Т. Логвиненко. — Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1999. — 160 с.
• Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1981.
• История дошкольной педагогики / Под ред. Л. Н. Литвина. — Москва : «Просвещение», 1989. — 352 с. — 118 000 прим. — ISBN 5-09-000966-X. (рос.)
• Подласый И. П. Как подготовить эффективный урок. К., 1989.
• Макаренко А. С. Методика виховної роботи. К., 1990.
• Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків. Полтава, 1994.
• Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. К., 1995.
• Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка XX ст. Тернопіль, 1996.
• Кравець В. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. Тернопіль, 1996.
• Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення. К, 1996.
• Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна школа. 1999. № 12. 2000. № 2, 4.
• Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педагогіки. К. 1998.
• Гупан Нестор Миколайович. Історіографія розвитку історико—педагогічної науки в Україні. — Київ : Друкарня Національного педагогічного університету імені М. П. Драгомаанова, 2000. — 222 с. — 300 прим. — ISBN 966-7584-45-3.
• Педагогіка (опорний конспект). Навчально—методичний посібник / Яковенко Валерій Семенович, Рацул Анатолій Борисович, Турчак Анатолій Леонідович. — Кіровоград, 2001. — 72 с.
• Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З. Н. Курлянд, Р. І. Хмелюк, А. В. Семенова та ін.; За ред. З. Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2005 — 399 c.
• Хуторской А. В. Педагогическая инноватика: методология, теория, практика. Научное издание. — М.: Изд-во УНЦ ДО, 2005. — 222 c.
• Левківський М. Історія педагогіки. Житомир, 2007.
• Українська педагогіка в персоналіях: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: У 2-х кн. Кн. 2. ХХ століття / За ред. О. В. Сухомлинської. — К. : Либідь, 2005. — 552 с. — ISBN 966-06-0367-3